Антологія - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

……………………………………………………………………………

Настала пора, що криється поза людською увагою.

Статуї сходили зі самій і шкандибали до винного шинку, на старім цвинтарі повставали монахи, відвалили камінь від гробниці монахинь і лізли до них на розпуст.

Даріан біг наперед. За ним сипалися іскри.

Сфінкс

I

Під час вакацій любив перекинути стрільбу через плече і торбу з запасами і пропасти з дому на кілька діб в глухих, диких нетрях. Мати, бувало, докоряла жартом:

– Ходить біда поночі та й шукає немочі.

Не тягнули мене ліси, щоби вбивати звірину, але принаджували мою душу своїми казочними чарами. Найбільше любив я слідити духу пустир і життя всякої звірини.

Раз так у пізню хмарну ніч лежав я в захисті коло ватри і почув серед вивертів і зломів легкий тріск ріща. Сонно вгадував, що би се могло бути – раз вдавало воно мені на серну, то знов на чоловіка. Так, але відки й який чоловік в сю пору і такім далекім, недоступнім місці міг заблукати? Тріск тим часом зближався, врешті на кілька кроків зачув я шелест між малинником, темна постать виринала чимраз виразніше й якби з острахом підходила до мене. Я лежав непорушно й глядів перед себе. Непоказний чоловік в темнім одязі, обляпаний і поваляний глиною, приволікся ближче, обкинув мене байдужим оком і станув коло ватри. Обсушував на собі одежу, грів руки і не звертав на мене уваги. Спершу я думав, що то так званий «лупій», який ходить з рубачами дерти кору в смерекових лісах, але приглянувся йому уважніше і пізнав, що се зовсім інший чоловік. Руки у него були дрібні, чисті, одежа скромна, але характеристична, в торбі на плечах визначувалися предмети вроді знарядів до наукових дослідів. Він обертався до ватри, затирав легко руки, докинув з купи суху гілляку, вкінці сів напроти мене і потупив очі в полум'ї. Сидів недвижно і за весь час рушився лиш стільки, що посунув пальцями по чолі і стягнув капелюх вдолину Той дрібний відрух відкрив мені одну познаку, і вона відновила мені неясний спомин. Незамітна дрібниця: синій знак впоперек чола, що мигнув перед хвилею перед моїми сонними очима, запав мені так в душу, що я вже мав підіймитися і зачати зі своїм гостем розмову, але його непорушна, гієратична[102] постава здержала мене, я не міг розбивати його важкої задуми, тільки розгадував, де се було, коли й як?

Так, се діялося давно. Я міг мати тоді сім літ.

Одного вечора побіг темним коридором, врешті станув і навмання взяв за клямку дверей, вони як би притягнули мене. Втвираю – в залі сидить пан в чорнім одязі, сніжний ковнір довкола шиї. Я дивлюся в него – мій батько – не мій. Мій батько селянин, вертає тепер з плугом домів… Над високим чолом вінець темного волосся, ясність світить з лиця. Глибокими лагідними очима з-під густих чорних брів глядить той чоловік на мене. Притягає глибиною духового спокою. Я приступив і питаю:

– Чому у тебе синій обруч посеред чола?

Він гладить мене і хитає в задумі головою.

Так, се той самий чоловік з діточого спомину, тільки старший тепер. Дивна стріча. Хто се може бути?

Він прижмурив очі, але не дрімав, його душа була чуйна.

Я задивився в ватру і згодом вчув голос, від якого вся кров збігла мені до серця. Не був се звичайний людський голос, але нечувана мелодія терпіння, пісня далекого відлюдного скитальця, що давно покинув і забув людську мову. Не годен я передати тої сили писаним словом, ось лише її марний відблиск: «Пекло життя страшніше, ніж пекло смерті – те, що ми в пробудженню бачимо мигом крізь шкалубину правди, – тяжче, ніж мука вічності».

Дрож проймила мене від тих слів, мій гість повів оком по мені, я бачив ще тілько, як він тремтів в лихорадці і переживав наново несамовиті, злочинні події і пекельну муку, врешті світ сколотився мені в очах, і я впав омлілий горілиць.

Досвіта прокинувся я з тяжкого сну, таємного гостя вже не було, ватра спопеліла, тільки в душі остав спомин глибокого стогону з далечини.

II

Життя і працю кристалізував я все на свій окремий лад.

Перечитуючи заграничні часописи, попав я протягом літ на одну цікаву прояву. Оце в зовсім незамітних місцях, у відрубних і маловідомих органах стрінув я твори вправді під різними прибраними іменами, які мали в собі духа одного і того самого автора. Головно зацікавив мене багатий досвід поета та його виїмкова наукова-психологічна глибина. Дійшло врешті до того, що творчість невідомого митця зробила переворот в науково-артистичних поглядах і вивела на тім полі багато голосних назвиськ, тільки їх властивий батько остав далі в тайні.

Годі описувати мого дива, коли я вичитав раз поему під наглядно штучним псевдонімом, де був представлений образ нашої стрічі при ватрі, а в іншім, дуже далекім тижневику стрінувся з поемою під іншим іменем про короля-скитальця зі знаком від важкої корони.

Минуло знов кілька літ, я вибрався на чужину і по дорозі станув в одній історичній гірській місцевості. Була се гарна, затишна околиця, й я задумав провести тут якийсь час для втихомирення душі.

Вчасними ранками вибирався відлюдною стежкою в ліс за містечком.

Був тут старий двір, і він цікавив мене. Стояв пусткою і подобав на захист для тих, що пережилися серед світового гамору і великоміської юрби та шукали тут полегші.

Раз зайшов я на велике пусте подвір'я, доглянув на кінці крила вхід під дашком, як до монастиря, і потягнув за ручку старого дзвінка. Заскрипів заржавілий дріт, далеко в коридорі загомонів дзвінок, а по кількох хвилях вчув я рип дверей, стук дерев'яних капців і старечий кашель.

Назустріч мені вийшов похилений дідуган, усміхався і щохвилі клонив головою. Я питав, хто тут живе, він всміхався далі і здіймав водно капелюх. Я крикнув йому в вухо, він порозумів і відповів, що крім него, старої невістки, вдови, не мешкає тут ніхто, тільки часом раз на кілька літ приїздить якийсь пан і перебуває тут пару тижнів. Саме в тім часі надіється старий приїзду того пана.

В кілька днів потім переходив я знов біля сего двора. Було се напровесні, сніг лежав ще на корчах, смереки махали тінями в глиб старих покоїв, в однім вікні увидів я при столі старого чоловіка в плащі і капелюсі, насуненім на чоло.